СПІВРОБІТНИЦТВО ВЧИТЕЛЯ З УЧНЯМИ В ПРОЦЕСІ НАВЧАННЯ

С. В. Іщенко, учитель початкових класів Тальянківської ЗОШ І-ІІ ст.

СПІВРОБІТНИЦТВО ВЧИТЕЛЯ З УЧНЯМИ В ПРОЦЕСІ НАВЧАННЯ

Педагогіка співробітництва – це могутній струмінь гуманної педагогіки. Гуманна педагогіка вбирає в себе педагогіку співробітництва, дає їй філософське обґрунтування.

В. Сухомлинський підкреслював, що «вчитель, який належить до гуманної педагогіки повинен бути другом і однодумцем, тобто переживати разом зі своїми вихованцями радість боротьби  за досягнення мети, перемагати труднощі».

Якщо вчитель освоїв педагогіку співробітництва, то він уже піднявся до рівня гуманної педагогіки. Але зробити це важко. Багато чого треба змінювати в собі, побороти деякі традиції, досвід. Це вже новий тип мислення. І не кожному це під силу. Багато хто говорить про співробітництво, але придивіться - ніякого співробітництва там немає. Є запитання і відповідь, контроль і оцінювання.

Ключ до ідеї педагогіки співробітництва лежить у працях Л. Виготського. Він уперше ввів у психології поняття співробітництва і розкрив його сутність через зони найближчого розвитку. У співробітництві діти стають сильнішими у своїх інтелектуальних рішеннях. Співробітництво, особливо для маленьких дітей, більш плідне, ніж самостійна робота.

Тож для втілення ідеї співробітництва в життя доведеться добре постаратися, а допоможуть нам впоратися з цією нелегкою справою наступні поради:

1. Витіснити авторитаризм (силу, примус, наказову форму спілкування) – замінити на співпрацю рівноправних партнерів – вчителя та учня (розмовляти з дитиною, а не говорити їй).

2. Монолог замінити на діалог.

3. Формувати норми спілкування:

- уміння слухати (вчитель взірець вислуховування учнів) – хто говорить «король»;

- уміння висловлювати думку так, щоб тебе зрозуміли;

- уміння сперечатися, аргументувати;

- допомога вчителя:  правило 3 секунд, похвала, кивок голови (показуйте, що ви слухаєте), «Я почекаю, не поспішай…», «Ти хотів сказати…», «Я тебе правильно зрозуміла….»,

4. Запровадження зовнішніх регуляторів уваги: знаки (піднята рука), жести (+, –), сигнальні картки (!, ?)

5. Всі правила поведінки, співпраці, спілкування не давати у готовому вигляді,  а виводити з дітьми через різні форми співпраці у навчальній та іншій діяльності. (Чи зручно працювати разом? Як ви розумієте один одного? Чи задоволені ви своєю роботою?).

Так з’являться правила для учнів, пам’ятки. Такі як:

1.           Під час спілкування має бути відсутній поділ на «відмінників» та «двієчників», кожен може висловити свою думку (повага до особистості іншого).

2.           Діти мають отримувати задоволення від спілкування (формується впевненість у собі, дитина відчуває себе особистістю).

3.           Створювати атмосферу співучасті, команди, колективізму.

4.           Під час спілкування мають формуватися відповідні якості особистості:

-   уміння співпрацювати, співпереживати (не бути байдужими до успіхів та невдач інших),

-   розвиток свідомої дисципліни,

-   ставлення до роботи іншого (оцінка, погодження (не погодження), бажання допомогти…),

-   розвиток відповідальності перед собою та перед іншими.

5.     Спілкування  має відбуватися  емоційно  (не бути  байдужим:  дивуватися, сміятися, роздивлятися, захоплюватися, а можливо обурюватися,  хмуритися,  сумувати… (вашу реакцію дитина очікує).

Не треба забувати, що формування стосунків між вчителем та учнем починається ще з першого знайомства. Так як молодший шкільний вік – це вік початкового «знайомства» з навчальною діяльністю, період оволодіння її основними структурними компонентами, розвитку інтелектуальної, пізнавальної активності учнів, яка стимулюється навчально-пізнавальною мотивацією. Це час, коли дитина вчиться самостійних форм роботи.

Тож недивно, що характерною  рисою  поведінки  молодших  учнів  з  учителем є  «демократичність»,  мимовільність  реакції.  Дітям,  особливо  першокласникам,  дуже  хочеться,  щоб на  уроці  вчитель  особисто  їм  приділяв  увагу;  звертався  до  них,  називаючи  ім’я,  а  не  прізвище;  якось  виділяв   голосом,  поглядом,  жестом. Нерідко молодші діти прагнуть різними засобами привернути до себе  його  увагу.

Саме потребу молодших школярів в особистісно-орієнтовному  спілкуванні,  особливо 6-річних, точно  підмітив Ш.О.Амонашвілі. У його працях розкрито  доступні  для  кожного  вчителя  прийоми,  які  допомагають  скоротити  дистанцію  між  ним  та  учнями  на  уроках.  Зокрема,  прийом  індивідуальних  відповідей  на  вушко,  запитання  і  ситуації,  що  дають  змогу  висловитися  дитині  негайно,  виявити  особисте  ставлення  до  того,  що  її  схвилювало. 

З цього приводу чудово висловився Ушинський: вчити граючи можна тільки дуже маленьких, а шкільна освіта – це справа серйозна. Освітній процес має бути динамічним. Завжди серйозним, але динамічним! Треба часто чергувати заняття з рухом, грою. Чергувати різні серйозності. І справа не стільки в тому, які меблі в класі, а в тому, скільки свободи дістається дітям.

Отже, особистісно зорієнтована взаємодія – це одна з форм спілкування, яка заснована на гуманному підході до дитини, спрямована на обмін особистим досвідом, побудована на основі співсприяння, співпереживання, співучасті, взаємоповаги, співпраці вчителя та учнів.

Я вважаю, що на сучасному етапі відчувається потреба в даному типі стосунків між учителем та учнем. Організація співробітництва з учнями на уроці передбачає використання різноманітних прийомів: спільне визначення мети уроку, створення ситуації вільного вибору навчального діалогу, використання рольової гри, участь дітей в оцінці уроку, доборі навчального матеріалу і інше.

                           

 

Л І Т Е Р А Т У Р А

1.          Амонашвілі Ш. О. Школа життя. Видавничий Дім Шалви Амонашвілі. 2000 .

2.          Амонашвілі Ш.О. “Єдність мети”, М., 1988.

3.          Амонашвілі Ш.О. “Роздуми про гуманну педагогіку”, М., 1996.

4.          Сухомлинський В.О. Вибрані твори: В п’яти томах. – К.: Рад. Школа, 1976. Т.1. Проблема виховання всебічно розвиненої особистості. Духовний світ школяра. Методика виховання колективу.